29-30 вересня 1941
року, в окупованому нацистами Києві було проведено перший масовий розстріл
військовими беззбройного цивільного населення. Загалом із 29 вересня по 11
жовтня 1941 року есесівці вбили майже все єврейське населення міста – понад 50
тисяч чоловіків, жінок, дітей. Тільки в перші два дні розстрілів було вбито
майже 34 тисяч людей. 1, 2, 8 і 11 жовтня розстріляли тих, хто не з’явився за
наказом – ще близько 17 тисяч осіб. Передумовою до проведення акції була
відверта брехня про участь євреїв у мінуванні та вибухах на Хрещатику,
внаслідок яких загинуло чимало солдатів і офіцерів вермахту. Місцем масових
розстрілів було обрано Бабин Яр – балку на північному заході Києва довжиною у
два з половиною кілометри, яка місцями сягала 50-метрової глибини. Наприкінці
вулиці влаштували ворота, за які людей пропускали групами по 30-40 чоловік.
Попередньо їх
примушували роздягатися, відбирали особисті речі, потім поліцаї дубинками гнали
жертв до проходів у насипах на краю яру. На протилежному боці сиділи
кулеметники. Тіла розстріляних скочувалися по укосу на дно. Після того, як рів
заповнювався 2-3 шарами трупів, зверху їх присипали землею. Загалом за роки Другої
світової війни у Бабиному Яру полягло понад 100 тисяч осіб – євреїв, ромів,
караїмів, радянських військовополонених, учасників українського
націоналістичного руху опору, пацієнтів психіатричної клініки та представників
інших національних чи соціальних груп, яких окупанти вважали «зайвими».
Розстріли в Бабиному Яру тривали аж до визволення Києва від окупантів.
За радянських часів
про страшну подію воліли мовчати. Одними з перших табуйовану тему порушили
письменники Віктор Некрасов, Анатолій Кузнецов, а також дисидент Іван Дзюба,
який саме цього дня 1966 року виступив з промовою перед учасниками скорботної
церемонії, назвавши Бабин Яр «спільною трагедією єврейського і українського
народів».
Бабин Яр поряд із
Освенцімом став жахливим символом Голокосту на території Східної Європи й
прикладом того, до чого призводять людиноненависницькі теорії. Трагедія
Бабиного Яру відзначається в Україні на державному рівні й є свідченням того,
що в колективній пам’яті народу подібні скорботні події не мають жодних часових
проміжків і будь-яких термінів – вони завжди живі, так само, як є живим біль
втрати за кожним, хто пройшов дорогою смерті й поліг у братській могилі
Бабиного Яру.